Аркадій Войтюк — Тіні забутих предків

Над горою сяє зірка - Чекає понеділка… Проводжає мати сина, Махає із одвірка, Під туманом простягається вверх плай... Щемить серце, знає правду, і нехай! Що покохав Іван Марічку, Сплелися душі в одну долю. І лиш ріка, стрімка ріка, Ревнує хвилями й руйнує їхню вічність. Ізгадай мні, мій миленький, Два рази на днину, А я тебе ізгадаю Сім раз на годину! Засинає під смерекою вівчар, Гріє душу спомин про своє дівча. Бо покохав Іван Марічку, Сплелися душі в одну долю. І лиш ріка, стрімка ріка, Ревнує хвилями й зруйнує їхню вічність. Сіяв дощ на полонині Вчора, й сіє нині. Забрала ріка Марічку - Обірвалось всередині. Відлітає в прірву вівчара душа, Бо так і не знайшов Марічку у чужих очах… Так покохав Іван Марічку, Сплелися душі в одну долю. І лиш ріка, стрімка ріка, Ревнує хвилями й руйнує їхню вічність. Над горою сяє зірка - Чекає понеділка…