Артем Лоік, Абіє — Запам'ятай!

Все, що можу віддаю тобі, благаю, вір же! Все, що маю з вогнестрільного — це мої вірші! Ти навчила мене думати і римувати, і тому я націлюю смертельну риму ваті! Яка лізе і лізе, як хмара із-за лісу, та не знає, що наші воїни із заліза! Ми крокуємо до волі, нас таких доволі, і наша доля — не долі, вибачайте за недолік! Зомбі, Україна то є не росія! Ви хотіли обійняти нас, як Месію?… Цар у бункері ваш посідіє, полисіє, доки наш народ і під снарядами — поле сіє! Україна, ти навчила мене давати відсіч! Ми коріння пам'ятаємо у нас в крові Січ! І моє слово на папері із обійми мозку, може допоможе воїну убити монстра! Ти запам'ятай очі темноти, залети за край, там де ти не ти... І себе впізнай і себе знайди, дощенту зруйнуй і заново створи! Хай надія грає знову на одній струні, все, що мушу — доставати музу із труни, і писати, і писати, до поки не пізно! Все, що маю з вогнестрельного — це мою пісню! Хай дорога на свободу, як кобра петля, а війна затягнулась — неначе петля! Поки ваші задолюби від страху присіли, наші кращі люди одягаються в приціли! Україна я в собі тебе собі знайду, нехай хейтери кричать, що я запізно йду до твоїх розп'ятих рук — тиранами, вибач, що тобі болить — ті рани ми! Слово буде бити болітиме голова та моя чарка не пустіє Бог мій літер долива! Наша воля і свобода нетерпима була вам, та не для рук диявола плавилась наша булава! Ти запам'ятай очі темноти, залети за край, там де ти не ти... І себе впізнай і себе знайди, дощенту зруйнуй і заново створи!