Артем Лоік — Крила

Я не червоний! Я Багряний! Я не римую для партера! І це не рими, це є рани! Та я не Мельник! Я Бандера! Мете снігами моє літо… Із батьківщини Симоненка я до кінця йду, як Теліга! І вірю в крила, як Костенко! Я був, як ти невидимо русифікованим, вважав у стаді себе стильним і підкованим… І аж з полтавського дивану у москву забрів, не треба в здивуванні підіймати своїх брів… Я слухав музику, казав «какая разніца»… Не думав що напишу пісню, як наразі ця. Російські фільми, вночі книгами долистую і вже дитина говорить моя російською… Їхні зірки зривали оплески, овації, іще не бомби, та рак асиміляції… Невидимі кулі потрапляли в наші голови, були одягнені ми, так культурно були голими… І ми та більшість, яка мовчала вісім літ, а може говорила тихо, та не так, як слід! Та ось снаряди накривають золоті поля, якщо ти зараз не прокинувся, то вже ніяк. Я не червоний! Я — Багряний! Я не римую для партера! І це не рими, це є рани! Та я не Мельник! Я Бандера! Мете снігами моє літо… Із батьківщини Симоненка я до кінця йду, як Теліга! І вірю в крила, як Костенко! І все повторюється люди, як уже було, смерть дуже любить цілувати незалежного, того нескореного воїна, якого мить навіть не бачили, неначе того бога ми! Який уперто свободу свою так не віддасть, та ще по ходу рятує таких несмілих нас… Таких невпевнених в бою і самовпевнених в тилу під пивом за столом і за паперами… Ми довго в стороні стояли наче судії, та я сповідуюсь сьогодні в моїй студії! Словом підпалюю минуле і його золу, кидаю римами цими під біт у рило злу! І зеленіють моїх віршів несміливі стебла, по тій дорозі, що веде лиш до самого себе… Друже, снаряди накривають золоті поля, якщо ти зараз не прокинувся, то вже ніяк!