Артем Лоік, Абіє — Лютує

Небо на тебе лютує, — не заступи за межу, хай я тебе не врятую, — я тебе не залишу… Сонце заходить за обрій, — не зігріва від дощу, але повтрюю вкотре — я тебе не відпущу… Тільки якщо ти палаєш — Бог помічає свічу, хай ти мене проклинаєш — я тебе перехрещу! Ніч перекреслює слово — не заступи за межу… Вірю побачимось знову — я тебе не залишу! Очі на тата підійме син, є та мета, та відніме сил, є що сказати, — немає слів, плакати час — та немає сліз! Ти поясини йому що і як, тільки після, не тисни, яким був я… Син забився за тебе, мов цуценя, та прошу тебе тільки не зупиняй… Мені час іти та я стою завмер, не дивись так на мене я ще не вмер! Я сказав не «прощай», а «до зустрічі» твоя віра не дасть злу задуть свічі, а тому дивись лише на мене так, мовби не на війну я іду, а так… Тільки лиш по дорозі бездушному зомбі, якщо ти не проти, піджарю танк! Небо на тебе лютує, — не заступи за межу, хай я тебе не врятую, — я тебе не залишу… Сонце заходить за обрій, — не зігріва від дощу, але повтрюю вкотре — я тебе не відпущу… Мила, щоб в теплі твої обійми знов повернутись — в руці обійма. Бог один знає навіщо спускає на голови вільні постійні війни. А може це люди, які рабами по сусідству мовчали, кнути горбами тримали, — сил дали рукам тирану, сину, не загасити рокам ту рану! Тільки до ніжних твоїх долонь згоден склонитися у полон, я б із радістю скинув свій патронташ та Аполлон покидає наш Вавілон… Ти мене тим мене памятай, я прийду із поетом в його куплеті, якщо ворог прийшов відібрати рай, я його затягну за собою в пекло!